Знак для товарів і послуг (торговельна марка): облік та оподаткування

Июнь 2, 2013 10:46 дп Published by Leave your thoughts

Завдяки товарному знаку товари, роботи і послуги стають впізнаваними, що для покупця вкрай важливо. Про те, як приймати до обліку, амортизувати, передавати і продавати товарні знаки, ви дізнаєтеся з даної статті.

Поняття товарного знаку в законодавстві України

В сучасних умовах важливе значення для стимулювання попиту та успішної реалізації продукції відіграє її індивідуалізація спеціальними символічними позначеннями, здатними лише своїм зовнішнім виглядом привернути увагу споживачів та виокремити виготовлені товари від аналогічних виробів конкурентів. Функції таких позначень виконують торговельні марки.

Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV (далі – ЦКУ) містить офіційне визначення торговельної марки як будь-якого позначення або будь-якої комбінації позначень, які придатні для вирізнення товарів (послуг), що виробляються (надаються) однією особою, від товарів (послуг), що виробляються (надаються) іншими особами.

На відміну від ЦКУ, Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15.12.1993 р. № 3689-XII (далі – Закон № 3689-XII) та система підзаконного регулювання замість поняття «торговельна марка» використовують категорію «знак для товарів і послуг». Зокрема, згідно зі ст. 1 Закону № 3689-XII знак для товарів і послуг характеризується як позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від однорідних товарів і послуг інших осіб. Варто підкреслити, що ст. 420 ЦКУ відносить до переліку об’єктів права інтелектуальної власності «торговельні марки (знаки для товарів і послуг)». Тому зазначені поняття тлумачаться у ЦКУ як тотожні.

Зазначені назви «торговельна марка», «знак для товарів і послуг», так само як «товарний знак», «товарна марка», «сервісна марка» звичайно використовуються як синоніми до зазначеного в законі терміна, так само як «логотип» (словесний товарний знак у характерному графічному написанні) і «бренд» (відомий і «розкручений» товарний знак).

При бажанні будь-яке підприємство може розробити торговельну марку (товарний знак) і користуватися нею. Проте право інтелектуальної власності на неї платник податків набуває лише за умови її реєстрації та отримання свідоцтва. Відносини, що виникають у зв’язку з набуттям і здійсненням права власності на знаки для товарів і послуг, регулюються Законом № 3689-XII.

Чинним законодавством України не передбачено перелік видів торговельних марок, проте, враховуючи специфіку об’єкта, торговельні марки можуть бути класифіковані на словесні, зображувальні, об’ємні та комбіновані.

  • Словесні марки – позначення, об’єктом яких можуть бути слова, у тому числі власні імена, літери та цифри.
  • Зображувальні знаки – позначення, об’єктом яких є графічні або інші зображення.
  • Об’ємні марки являють собою знаки, що характеризуються об’ємним, тривимірним характером.
  • Комбіновані – являють собою поєднання вище зазначених видів.

За ступенем відомості торговельні марки можна поділити на прості та добре відомі.

  • Простими марками є будь-які позначення чи їхні комбінації, які забезпечують ідентифікацію та виокремлення товарів чи послуг одних осіб від подібних товарів чи послуг конкурентів.
  • Добре відомими є марки, які за рішенням спеціального державного чи судового органу визнані відомими в Україні. Добре відомим маркам надається правова охорона без обов’язкової реєстрації з огляду на факт відомості. При цьому вона поширюється як на однорідні, так і на неоднорідні товари і послуги, якщо використання такої марки іншою особою може завдати шкоди правам та інтересам власнику добре відомого позначення (ст. 23 Закону № 3689-XII).

За кількістю правоволодільців торговельні марки можуть бути індивідуальними, котрі належать одній фізичній або юридичній особі, та колективними, якщо єдиним власником марки є об’єднання осіб. Можливі й інші види торговельних марок.

Торговельна марка тісно пов’язана з іншими видами засобів індивідуалізації (комерційним найменуванням та географічним зазначенням) та об’єктів промислової власності (зокрема з промисловим зразком).

Промисловий зразок визначається чинним законодавством як результат творчої діяльності людини у галузі художнього конструювання. Об’єктом промислового зразка відповідно до ст. 5 Закону України «Про охорону прав на промислові зразки» від 15.12.1993 р. № 3688-XII може бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, які визначають зовнішній вигляд промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ергономічних потреб. Промисловий зразок охороняється на підставі патенту, який видається за результатами формальної експертизи і експертизи на локальну новизну та охороняється протягом 15 років.

На відміну від зразка, торговельна марка являє собою позначення чи комбінацію позначень, які придатні для вирізнення товарів і послуг однієї особи від аналогічної продукції інших виробників. Об’єктом торговельної марки може бути словесне, зображувальне, об’ємне чи комбіноване позначення. Право на торговельну марку охороняється на підставі свідоцтва, яке видається за результатами проведення формальної та кваліфікаційної експертизи та є чинним протягом 10 років. Чинність свідоцтва може бути поновлена на відповідний період безкінечне число раз.

Торговельні марки тісно пов’язані з комерційними найменуваннями. Зазначені об’єкти виконують ідентифікуючі функції та використовуються підприємцями для самоіндивідуалізації та розрізнення виготовленої продукції. Проте комерційне найменування призначене забезпечити індивідуалізацію юридичної особи, а торговельна марка спрямована на вирізнення товарів і послуг одних осіб від подібних товарів і послуг інших учасників цивільного обороту. Право на комерційне найменування виникає з моменту реєстрації юридичної особи та діє безстроково до моменту припинення функціонування юридичної особи – правоволодільця. У свою чергу, правова охорона торговельним маркам надається за результатами формальної та кваліфікаційної експертиз, є чинною протягом 10 років та поширюється на відповідний клас товарів і послуг згідно з МКТП (Міжнародна класифікація товарів і послуг для реєстрації знаків, встановлена Ніццькою угодою 1957 р.).

Торговельні марки пов’язані також з географічними зазначеннями. Географічне зазначення засвідчує залежність якісних параметрів позначеного продукту від специфічних факторів, наявних у географічному місці його виготовлення. Право на географічне зазначення діє безстроково, проте може належати лише товаровиробникам, які здійснюють виробництво відповідної продукції у межах географічного району, обумовленого реєстрацією. Наведеними рисами географічне зазначення відрізняється від торговельної марки.

Також в Україні створена розгалужена система підзаконного регулювання відносин, пов’язаних з реєстрацією та розпорядженням правами на торговельні марки, в яку входить наказ Міністерства освіти і науки України «Про затвердження Інструкції про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстру відомостей про передачу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака для товарів і послуг» від 03.08.2001 р. № 576, наказ Міністерства освіти і науки України «Про затвердження Правил погодження питань про внесення позначення, що містить офіційну назву держави «Україна», до знака для товарів і послуг» від 04.08.2010 р. № 790, наказ Міністерства освіти і науки України «Про затвердження Порядку визнання знака добре відомим в Україні Апеляційною палатою Державного департаменту інтелектуальної власності» від 15.04.2005 р. № 228, Правила складання і подання заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг, затверджені наказом Держпатенту України від 28.07. 1995 р. №116 (далі – Правила № 116).

 

Процедура реєстрації торговельної марки в Україні

Згідно з п. 3 ст. 5 розділу другого Закону № 3689-XII право власності на знак засвідчується свідоцтвом. Цим свідоцтвом власнику надається виключне право користування й розпорядження торговельною маркою на свій розсуд. Тобто власник торговельної марки має право здійснювати з нею будь-які цивільно-правові дії (угоди), які не суперечать чинному цивільному законодавству.

Окрім Закону № 3689-XII, процедура реєстрації торговельної марки (товарного знаку) в Україні визначається Правилами № 116.

Право інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується свідоцтвом у випадках і порядку, передбачених законом.

Відповідно до ст. 5 Закону № 3689-XII правова охорона надається знаку, який не суперечить публічному порядку, принципам гуманності і моралі та на який не поширюються підстави для відмови в наданні правової охорони, встановлені цим Законом.

Об’єктом знака може бути будь-яке позначення або будь-яка комбінація позначень. Такими позначеннями можуть бути, зокрема, слова, у тому числі власні імена, літери, цифри, зображувальні елементи, кольори та комбінації кольорів, а також будь-яка комбінація таких позначень.

Право власності на знак засвідчується свідоцтвом. Строк дії свідоцтва становить 10 років від дати подання заявки до Установи і продовжується Центральним органом виконавчої влади з питань правової охорони інтелектуальної власності (далі – Установа) за клопотанням власника свідоцтва щоразу на 10 років, за умови сплати збору в порядку, встановленому п. 2 ст. 18 Закону № 3689-XII. Порядок продовження строку дії свідоцтва встановлюється Установою.

Дія свідоцтва припиняється достроково за умов, викладених у ст. 18 Закону № 3689-XII.

Обсяг правової охорони, що надається, визначається зображенням знака та переліком товарів і послуг, внесеними до Реєстру, і засвідчується свідоцтвом з наведеними у ньому копією внесеного до Реєстру зображення знака та переліком товарів і послуг.

Право на одержання свідоцтва у порядку, встановленому цим Законом, має будь-яка особа, об’єднання осіб або їх правонаступники.

Право на одержання свідоцтва має заявник, заявка якого має більш ранню дату подання до Установи або, якщо заявлено пріоритет, більш ранню дату пріоритету, за умови, що вказана заявка не вважається відкликаною, не відкликана або за нею Установою не прийнято рішення про відмову в реєстрації знака, можливості оскарження якого вичерпані.

Свідоцтво надає право його володільцеві забороняти іншим особам використовувати зареєстровану торговельну марку без його дозволу, за винятком випадків правомірного використання торговельної марки без його дозволу.

Спрощена процедура реєстрації торговельної марки складається з наступних етапів: подача заявки; встановлення дати подання заявки; експертиза матеріалів заявки на відповідність формальним вимогам (формальна експертиза); експертиза заявленого позначення на відповідність умовам надання правової охорони (експертиза по суті); винесення рішення про реєстрацію або про відмову в реєстрації заявленого позначення; публікація відомостей про зареєстровану торгову марку та її реєстрація в Державному реєстрі; видача свідоцтва України на знак для товарів і послуг.

За подання заявки сплачується збір. Його розмір та порядок сплати регламентований постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності» від 23.11.2004 р. № 1716.

Публікація про видачу свідоцтва згідно зі ст. 12 Закону № 3689-XII відбувається на підставі рішення про реєстрацію знака й за наявності документа про сплату держмита за видачу свідоцтва і збору за публікацію. Зазначена публікація здійснюється в офіційному бюлетені відомостей про видачу свідоцтв.

Державна реєстрація знака відповідно до ст. 13 Закону № 3689-XII проводиться одночасно з публікацією відомостей про видачу свідоцтва. Згідно зі ст. 16 цього Закону власник свідоцтва може передавати на підставі договору право власності на знак будь-якій особі, яка стає правонаступником власника свідоцтва. Також власник свідоцтва має право видати ліцензію на використання знака будь-якій особі, у зв’язку із чим укладається ліцензійна угода. Для реєстрації торговельної марки фізичні або юридичні особи – резиденти України мають право скористатися послугами патентних повірених. Нерезиденти, що бажають зареєструвати торговельну марку, зобов’язані проводити таку реєстрацію тільки через патентних повірених (п. 2 ст. 4 Закону № 3689-XII).

Видача свідоцтва здійснюється Установою у місячний строк після державної реєстрації знака. Свідоцтво видається особі, яка має право на його одержання. Якщо право на одержання свідоцтва мають кілька осіб, їм видається одне свідоцтво.

 

Бухгалтерський облік товарних знаків

У бухгалтерському обліку об’єктом обліку є право власності на торговельну марку. Згідно з п. 5 Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 8 «Нематеріальні активи», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 18.10.1999 р. № 242 (далі – П(С)БО 8), права на торговельну марку (знаки для товарів і послуг) належать до об’єктів нематеріальних активів. Але при цьому слід мати на увазі, що вартість видання й витрати на створення торговельних марок (товарних знаків) не визнаються нематеріальними активами, а відображаються у складі витрат відповідного звітного періоду (п. 9 П(С)БО 8).

Тобто право обліковувати об’єкти інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів підприємства платник податків набуває за умови наявності у нього майнових прав на такі об’єкти. Отже, нематеріальними активами визнаються лише об’єкти, які відповідають критерію наявності на них права власності.

Таким чином нематеріальні активи згідно з пп. 10 та 11 П(С)БО 8 зараховуються на баланс підприємства за первісною вартістю, яка складається з:

  • вартості придбання;
  • мита;
  • суми непрямих податків, які не підлягають відшкодуванню (наприклад, сума ПДВ при придбанні неплатником ПДВ);
  • інших витрат, безпосередньо пов’язаних зі створенням нематеріальних активів і доведенням їх до стану, в якому вони придатні для використання за призначенням.

Щодо торговельної марки, то її первісна вартість міститиме:

  • суму зборів, сплачених при реєстрації;
  • суму держмита, сплаченого при одержанні свідоцтва;
  • вартість послуг патентного повіреного;
  • вартість послуг різних фахівців (плата рекламному агентству за розробку, послуги дизайнерів тощо).

Одночасно в разі отримання права інтелектуальної власності на торговельну марку в якості вкладу до статутного капіталу суб’єкта господарювання для визначення вартості доцільно здійснити експертну оцінку майна. Відповідно до п. 3 ст. 424 ЦКУ майнові права на інтелектуальну власність можуть бути внеском до статутного капіталу юридичної особи, але чинним законодавством не передбачено, який саме документ слід подавати до органу реєстрації як підтвердження внеску учасників (засновників) товариства до статутного фонду та його оцінки, якщо внесками є майнові права на інтелектуальну власність, крім випадків, коли внеском є державна або комунальна частка майна.

Документом, який підтверджує внесок засновника (учасника) господарського товариства до статутного фонду у вигляді права на використання, може бути акт оцінки майнових прав, ліцензійний договір на використання, договір купівлі-продажу.

Для оцінки рекомендовано керуватись нормами Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», в якому статтею 12 визначено, що документом, який містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з оцінки майна, є акт оцінки майна.

Способи експертної оцінки вартості нематеріальних активів, які є об’єктами права власності, наведено у розд. III Порядку експертної оцінки нематеріальних активів, затвердженого наказом Фонду державного майна України та Державного комітету з питань науки і технологій від 27.07.1995 р. № 969/97.

Міністерство фінансів України наказом «Про затвердження типових форм первинного обліку об’єктів права інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів» від 22.11.2004 р. № 732 запровадило типові форми первинного обліку (які можна застосовувати до всіх нематеріальних активів, у тому числі – до прав на торговельні марки) та порядок їх застосування. Зазначені типові форми розподіляються на наступні види.

  • Акт введення в господарський оборот об’єкта права інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів (типова форма № НА-1). Складається на кожний окремий об’єкт в одному примірнику на основі технічної, науково-технічної та іншої документації.
  • Інвентарна картка обліку об’єкта інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів (типова форма № НА-2). Застосовується для аналітичного обліку об’єктів права інтелектуальної власності. Записи щодо надходження нематеріальних активів провадяться на підставі форми № НА-1. Відмітка про вибуття об’єкта проставляється на підставі акта вибуття (ліквідації) об’єкта права інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів (типова форма № НА-3).
  • Акт вибуття (ліквідації) об’єкта права інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів (типова форма № НА-3). Цим актом оформляється вибуття об’єкта при списанні (ліквідації). Складається у двох примірниках, один з яких передається до бухгалтерії, другий залишається в особи, відповідальної за використання цього об’єкта.
  • Інвентаризаційний опис об’єктів інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів (типова форма № НА-4). Складається в одному примірнику для оформлення результатів інвентаризації об’єктів права інтелектуальної власності.

Інструкцією про застосування Плану рахунків бухгалтерського обліку активів, капіталу, зобов’язань і господарських операцій підприємств і організацій, затвердженою наказом Міністерства фінансів України від 30.11.1999 р. № 291 (далі – Інструкція № 291), передбачено субрахунок 123 «Права на комерційні позначення», за допомогою якого ведеться облік наявності прав на комерційні позначення (права на торговельні марки (знаки для товарів і послуг), комерційні (фірмові) найменування тощо).

Інструкцією № 291 також передбачено накопичення витрат на придбання (створення) активів, облік яких ведеться на рахунку 12 «Нематеріальні активи», на субрахунку 154 «Придбання (створення) нематеріальних активів».

Наведемо умовний приклад бухгалтерського обліку торговельної марки.

№ з/п Зміст господарської операції Бухгалтерський облік Сума, грн
Дт Кт
1 2 3 4 5
1 Розроблено дизайн торговельної марки згідно з актом виконаних робіт 93 685 2 000
Перераховано кошти 685 311 2 000
2 Сплачено кошти патентному повіреному за послуги з реєстрації торговельної марки 371 311 1 500
3 Здійснено оплату збору за подачу заявкиНа реєстрацію 685 311 6 000
Відображено витрати на оплату збору 154 685 6 000
4 Здійснено оплату держмита 685 311 85
154 685 85
5 Підписано акт з патентним повіреним щодо здійснення реєстрації права на торговельну марку 154 685 1 500
6 Зроблено залік заборгованостей 685 371 1500
7 Оприбутковано «Право на торговельну марку» як об’єкт нематеріального активу (на підставі акта за формою № НА­1) 123 154 7 585(6000+1500+85)

 

Амортизація в бухгалтерському обліку

У бухгалтерському обліку право власності на торговельні марки, як й інші нематеріальні активи, підлягає амортизації. Згідно з пп. 25–31 П(С)БО 8 підприємство самостійно встановлює строк корисного використання нематеріальних активів, ураховуючи такі фактори:

  • строки використання подібних активів;
  • моральний знос, що передбачається;
  • правові або інші подібні обмеження щодо строків використання;
  • очікуваний спосіб використання нематеріального активу підприємством;
  • залежність строку корисного використання нематеріального активу від строку використання інших активів підприємства.

При цьому нематеріальні активи з невизначеним строком корисного використання не амортизуються. До них належать активи, щодо яких підприємство не визначило обмеження строку, протягом якого очікується збільшення коштів (або їх еквівалентів) від використання таких нематеріальних активів.

Амортизація нараховується з наступного місяця після оприбуткування об’єкта нематеріального активу (складання акта за формою № НА-1) і відображається за кредитом рахунку 133 «Накопичена амортизація нематеріального активу» (наприклад в кореспонденції з Дт рахунку 93).

 

Амортизація в податковому обліку

Оскільки торговельна марка є об’єктом права інтелектуальної власності, в податковому обліку вона відображається як нематеріальний актив. Первісна вартість права власності на торговельну марку складається з витрат на її створення й реєстрацію. Витрати на її отримання підлягають амортизації.

Амортизація нараховується з наступного кварталу після оприбуткування об’єкта нематеріального активу.

Порядок нарахування амортизації на нематеріальні активи регулюється нормами ст. 145 ПКУ, згідно з яким нарахування амортизації нематеріальних активів групи 3 – права на комерційні позначення (права на торговельні марки (знаки для товарів і послуг), комерційні (фірмові) найменування тощо), крім тих, витрати на придбання яких визнаються роялті) – здійснюється із застосуванням методів, визначених у підп. 145.1.5 п. 145.1 ст. 145 ПКУ, протягом строку дії права користування, встановленого відповідним правовстановлюючим документом.

Облік вартості нематеріальних активів, яка амортизується, ведеться за кожним з об’єктів, що входить до складу окремої групи.

Якщо відповідно до правовстановлюючого документа строк дії права використання нематеріального активу не встановлено, такий строк становить 10 років безперервної експлуатації.

Нарахування амортизації здійснюється протягом строку корисного використання (експлуатації) об’єкта, який встановлюється наказом по підприємству при визнанні цього об’єкта активом (при зарахуванні на баланс), але не менше ніж визначено в п. 145.1 ст. 145 ПКУ і призупиняється на період його виводу з експлуатації (для реконструкції, модернізації, добудови, дообладнання, консервації та інших причин) на підставі документів, які свідчать про виведення таких основних засобів з експлуатації.

При визначенні строку корисного використання (експлуатації) слід брати до уваги:

  • очікуване використання об’єкта підприємством з урахуванням його потужності або продуктивності;
  • фізичний та моральний знос, що передбачається;
  • правові або інші обмеження щодо строків використання об’єкта та інші фактори.

 

Доходи від використання товарного знаку (оподаткування, бухгалтерський облік)

Використанням торговельної марки у сфері господарювання визнається застосування її на товарах та при наданні послуг, для яких вона зареєстрована, на упаковці товарів, у рекламі, друкованих виданнях, на вивісках, під час показу експонатів на виставках і ярмарках, що проводяться в Україні, у проспектах, рахунках, на бланках та в іншій документації, пов’язаній з впровадженням зазначених товарів і послуг у господарський (комерційний) обіг.

Суб’єкти права на торговельну марку можуть проставляти попереджувальне маркування, яке вказує на те, що торговельна марка, яка застосовується, зареєстрована в Україні.

Суб’єкти права на торговельну марку, які здійснюють посередницьку діяльність, можуть на підставі договору з виробником товару (послуг) використовувати свою торговельну марку з торговельною маркою виробника, а також замість його торговельної марки.

Власник свідоцтва має право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання знака на підставі ліцензійного договору.

 

Ліцензійний договір

Ліцензійний договір повинен містити умову про те, що якість товарів і послуг, виготовлених чи наданих за ліцензійним договором, не буде нижчою від якості товарів і послуг власника свідоцтва і що останній здійснюватиме контроль за виконанням цієї умови.

Одним зі способів використання знака є укладання договорів про передачу права або ліцензійних договорів.

Договір про передачу права власності на знак і ліцензійний договір вважаються дійсними, якщо вони укладені у письмовій формі та підписані сторонами.

За договором про передачу прав на знак його власник передає зацікавленій особі за певну винагороду всі виключні права на знак. При цьому власник втрачає право власності, яке переходить до правонаступника. Даний вид договору аналогічний договору купівлі-продажу.

Ліцензійний договір – угода, за якою власник свідоцтва на знак (ліцензіар) надає зацікавленій особі (ліцензіату) право користуватися цим знаком за певну винагороду й на певних умовах. При цьому, незважаючи на обсяг прав, переданих за договором, ліцензіар залишається власником свідоцтва. Ліцензійний договір умовно можна порівняти з договором оренди.

Вищевказані договори укладаються за згодою сторін, але повинні містити в собі ряд обов’язкових положень, встановлених нормативними актами.

Договір про передачу права і ліцензійний договір набувають чинності з моменту їхнього підписання сторонами й не вимагають обов’язкового нотаріального засвідчення або державної реєстрації. Однак Закон № 3689-XII передбачає можливість реєстрації подібних договорів за бажанням сторін.

Право використання в підприємницькій діяльності виключного права, яке належить правоволодільцеві, зокрема, право на фірмове найменування і комерційне позначення правоволодільця, на комерційну інформацію та інше може бути передане іншій особі згідно із чинним законодавством. У практиці застосовуються варіанти укладання ліцензійних договорів та договорів франчайзингу.

 

Франчайзинг

За ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об’єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог ЦКУ (ст. 1109). Істотними умовами, які розрізняють ліцензійний договір від договору франчайзингу, є наступні.

  • Договір франчайзингу укладається з будь-якими особами, які є суб’єктами підприємницької діяльності, а ліцензійний договір з будь-якими особами.
  • Договір франчайзингу підлягає обов’язковій реєстрації, а ліцензійний договір – не обов’язковій.
  • За договором франчайзингу надається весь комплекс виключних прав інтелектуальної власності, а за ліцензійним договором – дозвіл на використання об’єкта права інтелектуальної власності на відповідних умовах.
  • За договором франчайзингу сторони можуть не вказувати місце здійснення діяльності, а за ліцензійним договором вказуються територія проведення діяльності.

За договором франчайзингу одна сторона (правоволоділець) зобов’язується надати іншій стороні (користувачеві) за винагороду на строк або без визначення строку право використання в підприємницькій діяльності користувача комплекс виключних прав, належних правоволодільцеві. Договір передбачає використання комплексу виключних прав, ділової репутації і комерційного досвіду правоволодільця у повному обсязі (зокрема, з визначенням мінімального чи максимального обсягу використання) із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери підприємницької діяльності (продаж товарів, одержаних від правоволодільця або вироблених користувачем, здійснення іншої торгової діяльності, виконання робіт, надання послуг).

Договір комерційної концесії (франчайзингу) має бути укладений у простій письмовій формі. Недодержання письмової форми позбавляє чинності сам договір. Договір підлягає обов’язковій реєстрації органом, який реєструє правоволодільця (ст. 1118 ЦКУ). Винагорода за комерційною концесією може виплачуватися користувачем у формі разових або періодичних виплат, або відрахувань від виторгу, націнки на оптову ціну товарів, що передаються правоволодільцеві для перепродажу, або в іншій формі, ніж грошова. Правоволоділець зобов’язаний передати користувачеві технічну та комерційну документацію і надати іншу інформацію, необхідну останньому для здійснення прав, наданих йому договором комерційної концесії. Правоволоділець зобов’язаний постійно контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються або надаються) користувачем на підставі договору франчайзингу (ст. 1120 ЦКУ).

Визначають три основні форми франчайзингу:

  • товарний франчайзинг – коли набувається виняткове право розповсюдження товару у певному регіоні;
  • виробничий франчайзинг – коли передається не тільки право користування торговою маркою, а ще і певні технології виробництва;
  • франчайзинг бізнес-формату – коли передаються лише право на використання торгової марки та стандарти якості послуг, що надаються.

 

Винагорода за використання торговельної марки (товарного знаку)

Пункт 5 ст. 15 Закону України «Про авторське право» від 23.12.1993 р. № 3792-XII (далі – Закон № 3792-XII) визначає такі форми винагород, що сплачуються правоволодільцю користувачем:

  • одноразовий (паушальний) платіж;
  • роялті;
  • комбіновані платежі.

Слід додати, що законодавством не визначено правове поняття термінів «паушальний платіж» та «роялті» (визначення є лише у податковому законодавстві), а це дає підстави для застосування загально прийнятих тлумачень.

«Паушальний» платіж є одноразовою винагородою, яка зазвичай обумовлюється в договорі та не залежить від отримання користувачем економічного ефекту. Якщо сторони вважають, що найкращий варіант – це комбіновані платежі, то законодавчих заперечень не виникає, але в договорі слід вказати розрахунок, за яким здійснюватиметься поєднання платежів. У договорі сторони можуть домовитись, яким чином здійснюватимуть визначення розміру роялті, чи за відсотком від продажу, чи у фіксованій грошовій сумі, чи у натуральному виразі (не грошовими розрахунками) тощо.

Але саме застосування терміна «роялті» частіше пов’язують з платежами за користування інтелектуальною власністю.

Наведемо приклади бухгалтерського обліку роялті:

Зміст операції Бухгалтерський облік Сума, грн Податковий облік
Дт Кт Доходи Витрати
Бухгалтерський облік у ліцензіара
1 Нараховано дохід (винагорода, без ПДВ) 373 719 1000 1000
2 Отримана винагорода у грошовий формі на розрахунковий рахунок підприємства 311 373 1000
3 Відображено фінансовий результат 719 793 1000
Бухгалтерський облік у ліцензіата
1 Підписано акт про суму роялті за надання права користування нематеріальними активами 92,93 685 1000 1000
2 Виплачено суму роялті юридичній особі 685 311 1000

 

Податковий облік доходів від використання товарного знаку

Відповідно до підп. 14.1.225 п. 14.1 ст. 14 ПКУ роялті – будь-який платіж, отриманий як винагорода за користування або за надання права на користування будь-яким авторським та суміжним правом на літературні твори, твори мистецтва або науки, включаючи комп’ютерні програми, інші записи на носіях інформації, відео – або аудіокасети, кінематографічні фільми або плівки для радіо – чи телевізійного мовлення, передачі (програми) організацій мовлення, будь-яким патентом, зареєстрованим знаком на товари і послуги чи торгівельною маркою, дизайном, секретним кресленням, моделлю, формулою, процесом, правом на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау).

Не вважаються роялті платежі за отримання об’єктів власності, визначених в абзаці першому підп. 14.1.225 п. 14.1 ст. 14 ПКУ, у володіння або розпорядження чи власність особи або якщо умови користування такими об’єктами власності надають право користувачу продати або здійснити відчуження в інший спосіб такого об’єкта власності або оприлюднити (розголосити) секретні креслення, моделі, формули, процеси, права на інформацію щодо промислового, комерційного або наукового досвіду (ноу-хау), за винятком випадків, коли таке оприлюднення (розголошення) є обов’язковим згідно із законодавством України.

 

Включення до складу витрат платника податків сум роялті

Згідно з Податковим кодексом України при визначенні об’єкта оподаткування платника податків враховуються, зокрема, витрати з нарахування роялті (абзац перший підп. 140.1.2 п. 140.1 ст. 140 ПКУ). При цьому, відповідно до абзацу другого підп. 140.1.2 п. 140.1 ст. 140 ПКУ, до складу витрат не включаються нарахування роялті у звітному періоді на користь:

1. нерезидента (крім нарахувань на користь постійного представництва нерезидента, яке підлягає оподаткуванню згідно з п. 160.8 ст. 160 ПКУ, нарахувань, що здійснюються суб’єктами господарювання у сфері телебачення і радіомовлення відповідно до Закону України «Про телебачення і радіомовлення» від 21.12.1993 р. № 3759-XII, та нарахувань за надання права на користування авторським, суміжним правом на кінематографічні фільми іноземного виробництва, музичні та літературні твори) в обсязі, що перевищує 4% доходу (виручки) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) (за вирахуванням податку на додану вартість та акцизного податку) за рік, що передує звітному, а також у випадках, якщо виконується будь-яка з умов:

  • особа, на користь якої нараховуються роялті, є нерезидентом, що має офшорний статус з урахуванням п. 161.3 ст. 161 ПКУ;
  • особа, на користь якої нараховується плата за такі послуги, не є бенефіціарним (фактичним) отримувачем (власником) такої плати за послуги, за виключенням випадків, коли бенефіціар (фактичний власник) надав право отримувати таку винагороду іншим особам;
  • роялті виплачуються щодо об’єктів, права інтелектуальної власності щодо яких вперше виникли у резидента України.

У разі виникнення розбіжностей між податковим органом та платником податків стосовно визначення особи, у якої вперше виникли (були набуті) права інтелектуальної власності на об’єкт інтелектуальної власності, такі податкові органи зобов’язані звернутися до спеціально уповноваженого органу, визначеного Кабінетом Міністрів України, для отримання відповідного висновку;

  • особа, на користь якої нараховуються роялті, не підлягає оподаткуванню у відношенні роялті в державі, резидентом якої вона є;

2. юридичної особи, яка відповідно до ст. 154 ПКУ звільнена від сплати цього податку чи сплачує цей податок за ставкою іншою, ніж встановлена в п. 151.1 ст. 151 ПКУ;
3. особи, яка сплачує податок у складі інших податків, крім фізичних осіб, які оподатковуються в порядку, встановленому розд. IV ПКУ.

Документом, який підтверджує відсутність підстав у нарахуванні роялті згідно із частиною «в» абзацу другого підп. 140.1.2 п. 140.1 ст. 140 ПКУ, є висновок Міністерства освіти і науки щодо особи – резидента України, у якого вперше виникли права інтелектуальної власності.

Щодо виключення роялті згідно із частиною «г» абзацу другого підп. 140.1.2 п. 140.1 ст. 140 ПКУ необхідно враховувати положення міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування.

Норми частини «б» абзацу другого підп. 140.1.2 п. 140.1 ст. 140 ПКУ застосовуються з урахуванням вимог підп. 139.1.9 п. 139.1 ст. 139 ПКУ, відповідно до якого документами, які підтверджують право віднесення понесених сум до складу витрат, є розрахункові, платіжні та інші первинні документи, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Відповідно до абзацу першого підп. 14.1.225 п. 14.1 ст. 14 ПКУ, роялті – будь-який платіж, отриманий як винагорода за користування або за надання права на користування будь-яким авторським та суміжним правом на літературні твори, твори мистецтва або науки, включаючи комп’ютерні програми.

Разом з тим, згідно з абзацом другим підп. 14.1.225 п. 14.1 ст. 14 ПКУ не вважаються роялті платежі за отримання об’єктів власності, визначених в абзаці першому цього пункту, у володіння або розпорядження чи власність особи або якщо умови користування такими об’єктами власності надають право користувачу продати або здійснити відчуження в інший спосіб такого об’єкта власності.

У разі якщо понесені товариством витрати підпадають під визначення роялті, то суми роялті, які платник податку на прибуток підприємства нараховує у звітному періоді, враховуються при визначенні об’єкта оподаткування відповідно до вимог підп. 140.1.2 п. 140.1 ст. 140 ПКУ.

Так, згідно з абзацом першим підп. 140.1.2 п. 140.1 ст. 140 ПКУ витрати (крім тих, що підлягають амортизації), пов’язані з науково-технічним забезпеченням господарської діяльності, на винахідництво і раціоналізацію господарських процесів, проведення дослідно-експериментальних та конструкторських робіт, виготовлення та дослідження моделей і зразків, пов’язаних з основною діяльністю платника податків, витрати з нарахування роялті та придбання нематеріальних активів (крім тих, що підлягають амортизації) для їх використання в господарській діяльності платника податків включаються до складу витрат такого платника у повному обсязі.

Витрати, які враховуються для визначення об’єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податків витрат, обов’язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розд. II Податкового кодексу (п. 138.2 ст. 138 ПКУ).

Разом з тим, у разі якщо платник податків нараховує роялті на користь нерезидента, то для підтвердження таких витрат такий платник повинен документально підтвердити, що нерезидент, якому виплачуються роялті, є бенефіціарним (фактичним) отримувачем (власником) такого доходу, отриманого із джерел в Україні.

Витрати з нарахування роялті відносяться до витрат подвійного призначення, які враховуються при визначенні об’єкта оподаткування у складі інших витрат. Водночас, якщо витрати з нарахування роялті можуть бути безпосередньо віднесені на конкретний об’єкт витрат, то такі витрати враховуються у складі собівартості виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг.

Відповідно до п. 138.5 ст. 138 ПКУ інші витрати визнаються витратами того звітного періоду, в якому вони були здійснені, згідно з правилами ведення бухгалтерського обліку.

 

Оподаткування податком на додану вартість

Згідно з підп. 196.1.6 п. 196.1 ст. 196 ПКУ не є об’єктом оподаткування операції з виплат дивідендів, роялті у грошовій формі або у вигляді цінних паперів, які здійснюються емітентом.

Тобто якщо покупець придбаває право на використання об’єкта права інтелектуальної власності без одержання права власності на нього, то винагорода (платежі) за таке використання не є об’єктом оподаткування ПДВ. Якщо об’єкти права інтелектуальної власності передаються у володіння або розпорядження чи власність, то така операція є об’єктом оподаткування для особи, яка передає об’єкт такого права, оскільки відповідно до п. 185.1 ст. 185 ПКУ об’єктом оподаткування ПДВ є операції платників податків, зокрема, з постачання товарів та послуг, місце постачання яких знаходиться на митній території України.

 

Використана література

Цивільний кодекс України від 16.01.2003 р. № 435-IV.

Господарський кодекс України 16.01.2003 р. № 436-IV.

Податковий кодекс України від 02.12.2010 р. № 2755-VI.

Закон України «Про охорону прав на промислові зразки» від 15.12.1993 р. № 3688-XII.

Закон № 3689-ХІІ – Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» від 15.12.1993 р. № 3689-ХІІ.

Закон України «Про телебачення і радіомовлення» від 21.12.1993 р. № 3759-XII.

Закон № 3792-ХІІ – Закон України «Про авторське право і суміжні права» від 23.12.1993 р. № 3792-ХІІ.

Закон України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12.07.2001 р. № 2658-III.

Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку сплати зборів за дії, пов’язані з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності» від 23.12.2004 р. № 1716.

Міжнародна класифікація товарів і послуг для реєстрації знаків, встановлена Ніццькою угодою 1957 р.

П(С)БО 8 – Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 8 «Нематеріальні активи», затверджене наказом Міністерства фінансів України від 18.10.1999 р. № 242;

Наказ Міністерства фінансів України «Про затвердження типових форм первинного обліку об’єктів права інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів» від 22.11.2004 р. № 732.

Наказ Міністерства освіти і науки України «Про затвердження Інструкції про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстру відомостей про передачу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака для товарів і послуг» від 03.08.2001 р. № 576.

Наказ Міністерства освіти і науки України «Про затвердження Порядку визнання знака добре відомим в Україні Апеляційною палатою Державного департаменту інтелектуальної власності» від 15.04.2005 р. № 228.

Наказ Міністерства освіти і науки України «Про затвердження Правил погодження питань про внесення позначення, що містить офіційну назву держави «Україна», до знака для товарів і послуг» від 04.08.2010 р. № 790.

Порядок експертної оцінки нематеріальних активів, затверджений наказом Фонду державного майна України та Державного комітету з питань науки і технологій від 27.07.1995 р. № 969/97.

Правила № 116 – Правила складання і подання заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг, затверджені наказом Держпатенту України від 28.07. 1995 р. №116.

Газета «Платник податків» № 16, 2012